Всі оповідання – у перекладі Оксани Драчковської

СЕРЕДИНА СНІГУ

– Знову перину вибиває... – пролунало з коридору. – Лиха тепер Перинбаба, ну де ви бачили сніг на Вербну? Коли таке було?...

– Так-так, – продеренчав другий голос. – Кінець світу...

– З якого дива? Скривдили одну з доньок її, от господиня й гнівається, не поступається весні дорогою. Згадаєте мої слова: спершу сніг перед Великоднем, потім неврожай, голод, розбій, податки. А там і війна знову…

– А все за гріхи наші.

– Раніше хоч закляттям допомагали…

Голоси стихли, пішли жінки на ринок, пов’язали хустки тепліші – на голову, та і на груди – навхрест.

Постоялець спустився сходами на кухню, простягнув солдатську флягу і попросив у господині окропу. Старенька обережно налила черпаком, не пролила ані краплиночки, хоч обличчя й затуляло парою.

– Ну що, сестра ваша як? Не краще їй? – спитала.

Постоялець відмахнувся, почвалав було нагору, але, тримаючись за перила, озирнувся:

– Марить. Зірку Венеру кличе, щоб прийшла-спустилася. Просить. Не знаєте, з таким прізвиськом нема когось в окрузі?

– Не чула. Може, краще панотця? Я пішлю хлопчика, баби казали – пробош третього дня повернувся. І дяк наш живим виявився, мармиза пісна... дзвін на місце повісили. З усього – на довгий мир повернуло.

– Не треба пробоша. Ранувато. Почекаємо. Раптом покращає. Та і не сестра вона мені. Так... жінка.

Стара виструнчилася, поправила очіпок, руки об фартух витерла:

– Блудите, значить?

– Живемо...

Звали його Карел. Він був війні ровесником – другий десяток домотав. З малолітства Карел був зарахований рядовим аркебузерів. До Аграмського полку.

Війна йшла повсюдно, з нею йшов Карел. Втоптував милю за милею: глину, сніг, згарища, гатки, мости. Стріляв. Окопи рив. Спав. Їв кашу. Знову стріляв. Лаявся матірно в лазареті. Ногу відтяти не дав. Вижив. Знову йшов. Знову стріляв.

Війна тішилася. Чорним сміхом реготала.

Та тут рука вельможна вмочила перо в чорнило, вивела на гербовому два слова: «Велике замирення». І перстень до сургуча приклала – ніби кров запечатала.

Змовкли гармати, солдатики додому рушили. Повернулися біженці в домівки. Дзвони заспівали. Заповнилися церкви, ринки та шинки. Люди молилися, раділи люди – говорили всі одне: «Досить війни! Геть! Досить, досить, досить...»

Карел плечима стенув, здав до арсеналу зброю, отримав від фельдфебеля подяку й оплату. Грошей пшик  – і на поховання не стане. Та і повертатися нікуди.

Пішов Карел додому – куди ноги несуть. Дім йому бачився світлим, урочистим – немовби Чистий четвер увесь рік, а ще ясним дім був. Ну там, ясна коняка. Ясна худобинка. Ясний сад-город. І господар сам-друг Карел, ясний пан. Ясна річ.

Вдома він першим ділом міцно-міцно замкне двері і розведе в печі вогонь. Гори-гори ясно!..

Ще б жіночку.

Дорогою до дому ясного трапилася Карелу Леденка. Вона сиділа на узбіччі, в снігу, очі сині вирячила і всім казала, що нежива. Тримала в подолі окрайці плісняві та горіхи червиві. Вся пласка, кістлява та бліда. Голова поголена. Леденка давала себе чоловікам, тому що таким, неживим, не соромно. В оплату брала хліб, і давали їй частіше окрайці, причому черстві. Зразу ясно – дурепа. Карел так і зрозумів. Саме те, що треба. Міцно взяв її за руку, звелів нікому більше зайвого не давати і повів за собою. Дівка була холодна-прехолодна, ніби й справді нежива.

Дорогою знайді ім’я і вигадав – відповідно до пори року, позаяк місяць був відповідний: тонкий, холодний, світлий – котрий на небі, а той, що на землі, – ледень, по-міському – январь.

Солдат і дівка спали, обійнявшись, біля циганських вогнищ, міняли пожитки на їдло. Пішла пряжка. Перев’язь. Сережка. Табакерка. Карел був великий і сильний, як віл, але їв мало. Віддавав Леденці. Та була маленька, що твоя миша, і вся прозора просто. Їла як не в себе, все, що трапиться – часом і землю. Потім її несло страшно. Худла. Хиталася. Дорогою, бувало, Карел ніс її на плечах, часом на руках, колисав, як малятко, Дурненька тішилася, співала, говорила поспіхом.

З її лопотіння Карел дізнався, що вона, мовляв, згори зійшла, спустилася, через допитливість, та мародери її пустили під хор, відтоді вона впевнилася, що нежива, тому що не боїться, а живі бояться, а вона припилила чи навіть не починала страхатися зовсім, не пам’ятає... На привалах Карел ліпив зі снігу хатину: білу, ясну, чисту як четвер. Диви, казав: ось такий буде дім. Це вхід, це вікно, а ось дах, на даху комин. Над дахом – Зірка Венера, котра домівки облаштовує, шляхи прокладає – ось тільки незрима вона.

Варта на заставах гукала: «Куди йдете?» Відповідали: «Додому».

Так, під кінець зими, дорогою і захворіла Леденка. Кашляла-кашляла, відтак – гарячка та хрипи.

Карел доніс її до міста на руках. Кіптява, згарища. Ворота  на друзки. Всередині також не гаразд. Всюди біженці таборами. Вовтузяться, кричать верескливо, мотлох длубають, скарб збирають. На ринку ціни пекельні – пекучі, однак в наявності оцет, оселедець, біле борошно, біла птиця, ну і ріпа, як без неї.

Розпоров Карел підкладку мундира, витягнув талери заповітні. Вистачило на кімнату в трактирі. Купив м’яти, заварив – щоб трав’яною парою хора дихала. Купив борошна, розкалатав, годував з хустини. І борсукового жиру з гірчичним порошком купив – щоб груди їй розтирати. Болячку, отже, вигнати.

Дівка лежала на спині, хапала губами палець, язик у неї був обкладений, білий. Обмочилася. Карел підмив її з фляги вистиглою водою, змінив простирадло. Відчинив вікно. Площею тинялася нічия кульгава коняка. Над розграбованим бастіоном літали птахи. Чорна, як вдова, від кіптяви, ратуша тягнула тонку вежу з флюгером до неба. Вже обклали риштуванням погорілицю – відмиють і побілять. Була вдова – стане наречена. Облаштовувалися містяни.

Леденка розплющила очі – сині, немов квітка-незабудка:

– Принеси мені зірку.

І так щоднини – тихо, жалісно, невгамовно, – душу тягне, жили вимотує. Карел кулаком по стіні гепнув.

– Яку тобі зірку, дурепо?!

– Ясну, – відказала Леденка і прозорим пальцем показала: – Венеру.

Карел зиркнув у вікно, здригнувся.

Сонце залило кривавим  золотом півнеба, і купалася в західному вогні флюгер-зірка на чорній вежі ратушній. Сяяла нестерпно, захопивши світло вечірнє, – розчепірила криві промені над черепицею багряною, із Сонцем прощаючись. Вказував у далечінь хвіст кривий, бо непроста зоря над ратушею крутилася, але зірка кошлата – комета.

– Знаєш ти, дівко, марити... – сказав Карел. 

А Леденка в сон провалилася. Карел помацав їй чоло. Сухо. Гаряче. Паскудно.

Він спустився до зали, де обідали бродяги мирні – теслі та мулярі. Підсів до столу. Попросив пива. Слухав балачки. Цигани дітей хапають, коней крадуть. Жиди криниці травлять, вірмени матер’ял розкрадають – бити все вороже сім’я треба. Хліб і тютюн дорожчають. Місяць кривавий зійшов що твій серп, і відьма гола вище лісу каталася, вогненного колеса ледь торкаючись. Мерці з хвойдами на перехрестях витанцьовували. Вужі з їжаками в хати лізуть. В зиму, кажуть, мушва прокинулася. Сніг ось, безкінечний. Скажи, солдате, як жити?

Карел кивав у відповідь, думав про своє.

– Почім інструмент позичиш? – запитав.

Молодий артільний свистун затнувся, зиркнув каламутно, відтак заломив ціну. Карел кхекнув.

– А в обмін?

Хлопець знітився, тицьнув Карела в мундирну куртку – ґудзики. Хороші, мідні, вісім штук. Карел витягнув ніж із чобота, зрізав ґудзики з нитковим «м’ясом», зібрав у жменю.

Хлопець інструменти видав. Кліщі. Пилки. Всяке різне.

Сутінки минулися. Поповзла туманами з луговин оманлива тьма. Вулиці загородили ланцюгами. Нічна варта перегукувалася по кварталах, далеко гавкали пси. Карел ішов майданом до ратуші, ніс на витягнутій руці ліхтар. На шиї теліпалася полотняна торба з інструментом. Роззирнувся. Нікого. Віконце трактирне на другому поверсі світиться, жовтим, живим. Добре, що свічку в черепку для Леденки залишив – хоч і плете, що нежива, а темряви не любить. В темряві, мовляв, тварюки люті – звірі крижані, ноги в них кістяні, очі червоні – ждуть-підстерігають. Карел перехрестився. Видихнув. І поліз на риштування.

Хитко. Непевно. Вітер гуде. В роті солоно, пилюка скрипить на зубах. Піт з чола. Упав ліхтар. Лунко грюкнулася бляшанка, розсипалися іскри, все згасло. Але не страшно – червень, світає рано. Ген, з боку східного вже ніби молоко на краю неба розлили. Карел видряпався вище, міцно розставив ноги, стиснув обдерті на кісточках кулаки на вістрі флюгера. Обхват в руку товщиною. Добре хоч понівечений шпиль війною, добре, що пожежею та негодами підточений. Карел перебрав у торбі інструмент. Ну, добрий Боже, помолившись, починай, брате.

Місто глибоко внизу під ногами його спало впівока, внапіввуха стереглося та пливло у сні до світанку, наче та колиска по червоних хвилях. Посильнішав вітер східний, що приносить хмари купчасті, дощі рясні та врожай; потягло гіркими пахощами – в садах, на околицях, цвіли вишні.

До утрені повернувся Карел у трактир.

Повільно ступав і дуже важко. Стара оторопіла, хотіла вилити помиї, та впустила відро, сіла на лавку, фартух прикусила.

Карел піднявся по сходах. Сходинка. Ще одна. Третя. П’ята. Руки зайняті були, ногою двері штовхнув. Леденка прокинулася. Сіла. Зайшлася кашлем, руками махала, впала з лежанки, на коліна стала, хиталась, як п’яна. В масній жижі втопився та погас ґніт свічковий.

Став Карел у дверях. Розтиснув закривавлені кулаки.

Грюкнула об підлогу непідйомна ноша. Зірка кошлата здоровилі Карелу по пояс – вся немов у корості, в лусці кованій, з міським гербом позаду і обличчям зоряним попереду. Зеленою зірка виявилася там, де мідь-луска розташована, а де залізо – іржа. Страшна зблизька зірка – промені гострі, з обличчя чорна – чисто тобі мавр, очі провали, ніс як дзьоб. Хвіст кривий, немов ятаган турецький. Голубиним послідом обкидана, дощовими проточинами порізана. Пилом та сонцем пахне. На вістрі, що стирчить із серця променів, – свіжий надпил. Угледіла дівка зорю провідну і заголосила. Хрипко. Негучно. І по-звірячому в неї виходило – неначе вовк завиває. Потім пішло кашлем мокротиння. Виступив піт на лобі.

У Карела спину ломило. Жили від ліктя до передпліччя налилися, пульсували. На ранок все надірване тягнуло. Посміхався, а в очах темніло. Леденка гладила Зорю Венеру по лику небесному, лопотіла мокрим ротом, потім поповзла до Карела, колінцями гострими збираючи скалки з підлоги. Підкотилася, припала, нишпорила губами по щоках неголених. Трясла за комір сорочки, слабкими кулаками в груди била, говорила швидко:

– Я жива. Ти живий. Тепер не помремо.

Карел прокліпався. Погладив її. Нахилився. Поцілував у понівечені лихоманкою губи. Тицьнувся лобом і заснув сидячи. Просто на порозі.

Леденка ж прошепотіла:

– Вкажи мені на ранок, зоре провідна.

І заснула поряд, у клубок скрутившись.

Та швидких див не буває. Леденка слабувала довго. Карел прибився до мулярів, лагодив бастеї, ворота і вежу ратушну, розчин місив, тягав каміння, приходив після опівночі. Цілував дівку в скроню, валився спати лицем до стіни. Але було чим заплатити лікарю за порошки та мазі. Поволі дівка зміцніла, ходити почала, відтак бігати. Здружилася зі старою, допомагала на кухні. Стара дозволяла шматочок перехопити. Волосся в Леденки відросло, витися почало. Пошила собі очіпок, як молодиця. Тілом налилася трохи, за що потриматися з’явилось. Венера-зоря так і стояла в кутку, в біле полотно завита. Ніхто в місті не відав, куди флюгер подівся. Стара мовчала, як мудра, а Карел під мухою жартував із п’яничками: мовляв, на небеса вознеслась, як і належало. Як нема, то й нема...

Коли Леденка зачала – повінчалися. Дзвони тренькали, і воркотали голуби на дзвіниці, весілля – справа мирна, першочудесна. Всьому миру радість.

Артіль гуляла за столом до рання. Пили, їли, танцювали.

На світанку Карел повів Леденку за місто. За стіни. Ближче до ріки та садів. Недорого ділянку було куплено – надто вже господар колишній поспішав геть забратися. Стали жити. Карел на колінах сповзав ділянку, кілки забивав – розмітку для хати творив.

Леденка в саду ходила, потім пшеницю сіяла всередині кілків, щоб місце під домівку освятити, відтак стояла посередині, казала: «рівно – нерівно», складала долоні молитовно на круглому животі.

Від попередників хлів залишився та яблуні в саду – пожежею виснажені. Майно як майно, якщо, наприклад, із окрайцями порівняти. Бродяги артільні посприяли, знову ж таки – дах над хлівом переклали. Карел двері нові навісив, віконце на схід пробив і засклив. Майстер із мулярів – пічник – склав першорозрядну піч. Розвели Карел із Леденкою вогонь ясний. Сиділи одне навпроти одного. Пекли на вуглинках палянички та ріпу. Венера, зірка кошлата, лежала під лавицею спальною, в біле полотно сповита. Була, як і належить тим, хто правильний шлях вказує, – незримою.

Мекала за тином коза – вигідна худобинка: і вовна, і молоко, та ще й всеїдна до того ж.

Йшло життя доріжкою ясною.

Вістовий у зеленому мундирі злетів з тракту, проскакав мирними полями направці. Вість лиху ніс, поспішав. Піна летіла зі збруї. Кобила шкірилася в запалі, висолопивши язик, немов хорт.

Розірвали ясновельможні руки мирну грамотку, на дві частини, та ще й з тріском. Зламали. Зламали печать – розсипався сургуч на червоний порох. Кінець великому замиренню! Марш-марш! Війна сміється ротом ненаситним, радіє – воскресили її, завше голодну.

Заплескотіли знамена. Розвели фортечні мости. Заскреготіли герси – ґрати підйомні, замкнули міста стулки воріт, до кращих часів. Заговорили гармати.

Карел того ранку тесав колоду-матицю для хати. Почув, як ріжок вістового співає, тривогу виводить, захлинається. Впала сокира в грязюку. Здалося – порохового згарища присмак вітер приніс...

Сизою хмарою, змією ледачою потяглося трактами і шляхами військо. Божевільно іржали коні. Скрипіли колеса маркитанських возів. Тлумилися на лафетах гармати. Рокотів барабан, верещали флажолети, піки дряпали твердь небесну. Карела покликали. Аркебузу видали з арсеналу, пришили нові ґудзики до мундира. Карел тільки і встиг дружину поцілувати. Зачекалася війна, затужила...

Йшов. Стріляв. Спав. Їв. Знову стріляв. Спіймав, темної пори, кулю в лоба від іншого такого ж. Упав у глину ниць.

Леденка тієї ночі не спала – темряву слухала, дивилась, як вітер грає з яблунями в саду і котяться геть з тверді небесної зірки – гинуть десь люди, значить. Лихий місяць серпень, недарма із серпом ходить.

А тут і літо скінчилося, хмари сонце заволокли, набухли, негодою налилися – вивергли сніг.

Леденка народила. Недобудовану хату та хлів, під помешкання пристосований, варта міська спалила – еспланаду готували, чисте поле, тобто, перед стінами. Відлетіла з вогнем та димом зоря провідна, вознеслась, як і належало. Розжарилася від полум’я та крові – червоною кометою стала, зіркою кошлатою...

Знову війна кругом. Ліворуч – ріка. Всюди попелище. Яблуні – тонкі та чорні, дмухнеш – розвіються. З неба що не день – сніг. Знову невдоволена Перинбаба, все вкрити хоче: міста і згарища, яблуні та луки, річку та дорогу. На дорозі сліди, жінка прямує в ненаситну зиму, веде козу, на козі торба із сіном та попонка. У перев’язі в жінки на грудях – немовлятко. Пульсує тім’ячко. Хлопчик смокче круглі мамчині груди. Молока багато. Ворони кружляють над дорогою – кричать: «В дорогу! В дорогу! Прах!»

«Підемо світом, синку. Додому», – каже жінка. А сніг все сипле. В’ється над краєм дим, кличуть ворони біду. Тремтить краплею крові в небі кошлата зірка – може, шлях вказує, а може, останні дні віщує, хтозна?

Леденка назвала дитя Адамом – ім’ям несмертельним. Йшла з дитиною в нікуди, крізь чорні сади та випалені передмістя. Сказала твердо:

– Ніколи ми не помремо. Ми біженці...

РОСІЙСЬКИЙ ДОКТОР

То було село в долині між гір, на злитті двох річок. Якось навесні сюди прийшла війна. Тому що невелика прекрасна країна розділилася на Захід і Схід. Принцип дитячої гри в Зірницю, або штабних навчань, або війни за свободу негрів у США – Сині та Червоні, війська Півдня та Півночі, Республіканці та Федерали… Застерігаю читачів газет і любителів новин по ящику – не буде Білих і Червоних. Тому що насправді на війні не буває Білих і Червоних. Оминаю. Війна це яма, клоака, в яку злито чисту кров, брудні онучі, дитячі та дорослі сльози, мертві тіла людей і тварин, холод підвалів і просто лайно. Подумайте, якого кольору ця суміш, а потім відшукайте в ній Синіх та Зелених. Затямте також, що під час війни кожен заввиграшки може впасти в ту клоаку і стати її вмістом. І годі про це. 

 Я просто хочу розповісти про Борю, як він врятував свою родину і став тим, ким став. Почну я з давніх часів, коли ми ще не були знайомі. 

Боря приїхав у свій рай цілком дорослим, проте молодим і сильним лікарем. Приїхав у квітуче село на злитті двох річок із засніжених просторів Уралу, з промислового міста, що коптить небо над цими просторами. Після медичного інституту він працював спершу патологоанатомом у міліції, потім у психлікарні терапевтом, потім венерологом у вендиспансері. А поки навчався в інституті, працював ночами спочатку санітаром, потім фельдшером, а останні два курси лікарем на швидкій допомозі. Всі ці роки, і в інституті, і після, він жив у гуртожитках. Ось такий у Борі був життєвий досвід. 

Потім він закохався в Машу. Вона була звичайною і несказанною північною красунею, які не знати звідки беруться в засніжених промислових містах Уралу та Сибіру. У неї були сині очі, дуже біла шкіра, темне волосся, довгі-предовгі ноги та надзвичайно добрі обличчя і серце. Вона була заміжня. І жила зі своїм чоловіком-боксером також у гуртожитку. Як Боря домагався Маші – це історія на три роки, і хоча ця історія хороша та правдива, я її також омину. 

Та щоб одружитися з Машею і, головне, народити з нею дітей, причому багато, Боря хотів отримати квартиру. Отримати квартиру можна було лише працюючи на одному з велетенських заводів, що коптили небо над містом. Десь під кінець життя. Якщо дуже пощастить. І все ж таки він пішов влаштовуватися до заводської лікарні будь-ким. Ось тут і з’ясувалося, що Боря єврей, а міжнародне становище було на той час таким, що євреїв почали випускати до Ізраїлю, зате остаточно припинили брати на роботу на військові підприємства. З метою запобігання можливої видачі на історичній єврейській батьківщині радянських військових таємниць – приблизно так.  

Натомість невійськових підприємств, котрі давали би квартири, в країні не було взагалі.

Боря, котрий, щоб одружитися з Машею і завести з нею багато дітей, став боксером і побив кілька разів, причому не на рингу, її чоловіка-боксера, серйозно замислився. Він не хотів до Ізраїлю, та, що значно важливіше, туди не хотіла Маша. Ось тоді, як це завжди буває, цілком випадково він дізнався від приятеля, що в одній теплій радянській республіці бракує сільських лікарів, і що при цьому простому лікареві там обіцяють не те що квартиру, а будинок із садом. Боря написав кілька листів, отримав ґрунтовні, але дурнуваті відповіді і поїхав, сам, без Маші, шукати місце лікаря з будинком і садом. Він знайшов місце. Щоправда, будинка не було, але був сад на березі чистої та холодної річечки, що текла з найближчих гір, а також дозвіл побудувати в саду будинок. Сад на кілька місяців став домівкою. Боря  спав у наметі під інжиром, вранці вмивався в річці та йшов на роботу.

Слава про Борю, російського доктора, за два тижні облетіла округу. Почесне звання «російський доктор» не було пов’язане з національністю, воно просто означало, що Боря був фахівцем зі справжнім, не купленим дипломом. Тобто він умів лікувати. Попри те, що Боря попервах абсолютно не знав місцевих мов (грузинської, абхазької, вірменської, грецької, азербайджанської та єврейської), а місцеве населення не розмовляло англійською, російською ж могло непогано матюкатися, обговорювати міжнародне становище, торгуватися на базарі з особами проміжних національностей, хто служив у армії, віддавати та розуміти строєві команди; отож незважаючи на це, всі дуже швидко зрозуміли, що Боря не просто «російський доктор», а «дуже хороший російський доктор».  Боря почав виявляти десятирублівки і навіть четвертні в кишені халата після кожного візиту до хворого. Спершу це його збентежило, він почав бігати по тих, кого лікував, щоби повернути мзду, пересварився з пацієнтами і вивчив багато місцевих слів та виразів. «Шені чірі ме!» – кричав він через пліт бабусі свого хворого (а означало це  «твої біди – мені»), «кал батоно!» (а це означало «мадам» або «пані») «візьміть назад ваші гроші. А то я більше не прийду до вашого онука!» На нього гнівалися. Однак здоров’я онука, доньки, брата було дорожчим за звичай платити лікареві. Платити припинили. Але на галявині посеред Бориного саду якимсь дивом постали щебінь, цемент, камінь, пісок, вапно, дошки та черепиця. Не все одразу, а в необхідній і розумній послідовності. Сусіди, котрі пишалися Борею, ніби чемпіоном світу з медицини, що за щасливим збігом вибрав саме їхнє село для проживання з майбутньою дружиною та майбутніми дітьми, йшли до нього з порадами та допомогою. Тож за півроку в саду виріс будинок. Ну,  не будинок, але й не «врємянка», а справжня капітальна комора в глибині майбутнього будинку. Комора стояла гордо та самотньо, а навколо неї вже чекав на майбутні стіни могутній та міцний фундамент великої домівки. 

Була рання весна, зацвіли абрикоси, коли Боря зрозумів, що час їхати за Машею. 

Вони повернулися, коли цвів гранат. Доки Боря їздив за Машею, сусіди поставили навколо саду нову огорожу і ворота. Боря привіз Машу на рейсовому автобусі опівдні. Першим їх побачив Вахо, господар і шеф-кухар «точки» біля моста через річку, ту річку, в яку впадала річечка,біля якої цвів сад Борі. Вахо стояв у дверях своєї «точки», притулившись до одвірка, і дивився на річку під мостом, де його молодший брат Міша мив мотоцикл «Індіан». Мотоцикл був старшим за Мішу років на сорок. Вахо дивився на Мішу і на його мотоцикл, та насправді, якимсь загадковим чином, боковим зором, майже вухом, але дуже пильно, Вахо дивився на Машу. І роздивився її дуже добре, і одразу збагнув: у село приїхало щастя. Вахо, людина навдивовижу громіздка та мовчазна, припинив підпирати одвірок, зійшов з порога, щоби взяти сумку з рук Маші та валізу у Борі.  Вже біля самого саду їх наздогнав Міша на сяючому мокрому «Індіані», склав валізи та сумки в мотоциклетну коляску і з тріскотом доставив майно доктора та докторової до фундаменту майбутнього будинку. А увечері в гості до російського доктора та його Маші прийшло все село. Молодим подарували все, що потрібно для сімейного життя, зокрема велике ліжко, телевізор, умивальник і навіть дитячий візок, котрий був наразі не потрібен. Ще подарували цуценя кавказької вівчарки на ім’я Барс. Маша стала кликати песика Барсиком.  

Через сім років у Борі та Маші було троє дітей, двоє хлопчиків і дівчинка. Барсик став велетенським псом, добрим, як Маша, і невтомним, як Боря. Будинок із комори, як із зернятка, виріс у струнке дерево, до котрого щороку приростала нова гілка – то веранда, то мезонін, то гараж. У гаражі замешкав «жигульчик». Не новий, зате кольору морської хвилі.

Ще через рік почалася війна.

Не можна сказати, що геть раптово. Вона почалась, як стихійне лихо, з передчуттів, із чуток, з мігрені та ломоти в кістках. Здавалося, наближаються гроза чи буревій, або ж сходження лавини. Але замість того якось вдень зі сходу на захід через міст повз «точку» і повз Вахо на порозі промчали три бойові машини піхоти з дивними знаменами на тонких довгих древках. Щось середньовічне було в тих прапорах із лицарем та драконом. За кілька днів із заходу на схід в село проїхали чотири танки. На броні сиділа дюжина галасливих парубків, всі вони палили з автоматів, як їм здавалося, – в повітря. Однак вони примудрилися підстрелити хлопчика, який виліз на горіх біля моста. Рана була не серйозна, але, падаючи, хлопчик зламав руку та ногу, тож російському докторові було чимало роботи. Відтоді Вахо перестав стояти у дверях своєї «точки», а поряд із дерев’яною стійкою, набухлою та потрісканою від вина, поставив свою стареньку двостволку. Вона йому не знадобилась. Якось вранці, не рано, годині о десятій, Вахо дивився у вікно за річку, коли раптом відчув усім своїм великим тілом, що якраз звідти щось летить, зі свистом роздираючи повітря. І раптом гримнуло, розірвалося просто перед вікном. Скло тріснуло і посипалося в казан з червоним лобіо. Всі, хто був у «точці», кинулися до вікна, подивитися – в чому річ, коли з того ж дрібного лісочка, із заростей акації за річкою, пролунала коротка кулеметна черга. Всі відвідувачі «точки» так і стриміли у вікні, голови не пригнули, адже неможливо було уявити, що хтось всерйоз стріляє в живих людей. Найкрупнішою мішенню в цьому натовпі роззяв був Вахо. З дивним звуком, знайомим кожному кухареві, просто в серце увійшла сталь. Цей звук – останнє, що чув Вахо в житті. Боря, котрому довелося діставати кулю, був вражений, з якою ретельністю хтось виготовив ту штуковину, одну із сотень в кулеметній стрічці. Куля для Вахо. І ще Боря подумав, що у когось зберігається зараз куля для Борі. Далі його уява не пішла. Він заборонив своїй уяві йти далі. Однак із того дня вся родина Борі перебралася жити до підвалу. Лише Боря та велетень Барсик вешталися ночами тихим порожнім будинком.

Бої за село тривали все літо й осінь. Міст підривали та відновлювали одинадцять разів.  На цвинтарі за селом майже щодня з’являлися свіжі могили. В них лежали сільські мешканці поряд із любителями їзди на танковій броні, стрільб із гвинтівок з оптичним прицілом, нічних розвідок, а також металевих ґудзичків та ремінців, важких кулеметних стрічок, великих та грубих черевиків на багатошаровій підошві, строкатих нашивок, шийних хусток, по-піратському пов’язаних на голові, галунів, орденів, бляшок і кокард. Багато хто, перш ніж померти, потрапляв до рук російського доктора.  Плем’я дикунів, куплене за барвисту хрінь, любителі фільмів про Рембо, жуйки та коноплі, хвальки без краплини мізків – в останні хвилини свого єдиного і дорогоцінного життя вони розумнішали на очах, ставали тихими, вдумливими і навіть красивими. Та бачив це лише російський доктор, що намагався їх порятувати. Деякі з них залишалися жити з перевернутими кишками та мізками, нарозумившись або остаточно збожеволівши, відповзали від цієї нежартівливої та чужої гри, від цього лиха – на милицях, на своїх двох, але без рук, або ж без пам’яті, чи без серця і совісті. Як вони впустили в себе цю заразу? Якого дідька, з чого починалася та чорна віспа, болячка, на котру захворіває весь народ, але вмирають здебільшого чоловіки віком від п’ятнадцяти до тридцяти п’яти? Борі ніколи було думати. Він кромсав, чистив, зшивав людську плоть, чорнів на обличчі, худнув, і, щоб заснути, пив спирт. Він засинав у кухні свого будинку, обійнявшись із псом, котрий ненавидів запах спирту й ефіру, але дуже любив та поважав свого господаря. Барсик чекав, коли Боря засне, а потім вибирався з-під його волохатої руки і йшов у комору, в серце домівки, де крилися підвальні дверцята – перевірити, чи все гаразд. За дверцятами та вузькими кам’яними сходами, пробитими вглиб гранітної скелі, була заповітна кімнатка – передпокій до винного льоху. Без вікон, але дуже чиста, з низькою, побіленою синюватим вапном стелею. Там завжди панувала рівна температура – плюс чотирнадцять градусів за Цельсієм. Маша помістила в одному з кутів кімнатки ікону Святого Миколая, перед якою вдень і вночі горіла лампадка. Маша і діти рідко виходили нагору, лише з особливого дозволу Борі та під охороною Барсика. Хлопчики компенсували втрату свободи бійками та вовтузінням на широкому, збитому з духмяних тукових дощок тапчані. А дівчинка принишкла, поблідла і тільки просила повсякчас казок від мами та братів. 

Дні йшли за днями, насувалася зима, війна ставала дедалі серйознішою, дорослішою, страшнішою та бридкішою, дедалі більше дітей, старих і жінок гинули на ній. Половину села було спалено і розграбовано, майже всі чоловіки воювали на чиємусь боці, а часом поперемінно то на одному, то на іншому, вже й регулярні війська, що їх важко було відрізнити від бандитів, вкатували та розбивали стару дорогу своїми самоходками і танками. В небі над селом декілька разів з’являлися військові гелікоптери, а ночами із завиванням на найнижчій ноті пролітали бомбардувальники…

В середині жовтня, рано-вранці, перед самим світанком, Боря почув, як до будинку під’їхала машина. «Козел», – подумав Боря і не помилився. На таких військових «козликах» – «Уазах», або на самоходках, або на БМП, або на чому прийдеться, включно з городніми тачками, до нього возили поранених. Або до поранених відвозили його, Борю.  Доктор намагався якомога рідше залишати домівку і ніколи не замикався зсередини, щоб не виникало спокуси ламати двері та стріляти. І цього разу він продовжував чекати гостей лежачи на своєму матраці в кухні під вікном. Боря не спав на ліжку відтоді, як кулеметна черга, скоріш за все випадкова, здуру, прошила всю кімнату, розбивши світильник на тумбочці і продірявивши килим над диваном.

Боря почув гарчання Барсика, що перейшло в радісне горлове бурчання, і збагнув – приїхав хтось свій.

То був майор Вітя Єрмак, зв’язківець із військового аеродрому кілометрів за десять від села. Боря приймав важкі пологи в його дружини, багато разів пив із ним коньячний «матеріал», про який Вітя казав – не гірше самогонки, і кілька разів їздив рибалити на закрите водосховище.

Вітя мав дивний вигляд. Він був у армійських галіфе та чоботах, але замість гімнастьорки на ньому недоладно сидів затісний піджак, а на голову глибоко на вуха був насунутий кашкет із ґудзичком на маківці.

Світало, в кухні стояли холодні сутінки, але гасову лампу вони не запалювали. Просто сіли за стіл і поговорили.

Де твої? – запитав Вітя.

Борю давно не питали, де родина. А якщо питали, він коротко відповідав – «Виїхали».

Віті Боря сказав правду:

Тут. У підвалі.

Погано, сказав Вітя. – Геть погано. Ми відходимо. І зброї залишається – на дві армії стане. Уявляєш, яка зима тут буде?

Боря нічого не відповів. Він налив собі та Віті чачі в гранчасті склянки, дістав із трилітрової банки жменю солоних огірків.

Їсти хочеш? – запитав він Вітю.

Ні, не хочу. 

 Вони випили.

Я приїхав покликати тебе з собою. У нас у літаку є місце, одне. Лише одне… Летимо завтра, якраз за добу, до Москви. Я з Наташею та Олежиком звідти до Новосибірська, на нове місце служби. А ти б…

Не трать порох, – сказав Боря, усміхнувшись. Так самісінько сказав би і Вітя Єрмак, він любив різноманітні солідні звороти, які пасували б легендарному Єрмакові загалом і майорові зв’язку радянської армії зокрема. Боря налив іще по скляночці.

Та ти не зрозумів!.. – Єрмак притягнув голову Борі до себе і зашепотів йому щось у саме вухо. 

Боря слухав довго і не вірив. Нічому не вірив. І тоді Вітя сказав: 

– Я тобі своїм Олежиком клянуся, що все так, як я кажу. А тобі обирати треба. Взимку тебе підстрелять, що з твоїми буде?.. Ну, все. Думай. Я на тебе чекаю. 

Вітя поїхав, а Боря залишився думати. 

Він думав години дві, доки не розвиднілося, потім спустився до підвалу, розбудив Машу, піднявся з нею в будинок і сказав:

– Маша, завтра вранці я їду, в Москву. Через тиждень… Або через два тижні… Або через три… Одне слово, я приїду і вас заберу. 

Маша заплакала. Не тому, що вона сумнівалася в Борі, в тому, що він приїде і всіх їх забере, а тому що вона любила його, і знала його, і розуміла, що він відчуває, від’їжджаючи зараз. 

Маша ні про що Борю не спитала, а просто проплакавшись заходилася збирати чоловіка у поїздку і заодно готувати дім до життя без господаря. Вони разом із Борею забили дошками вікна, що виходили на дорогу, і обвили пліт колючим дротом – вигадки пусті, та все ж не зовсім безглузді.

Потім Боря пішов до Міші, брата вбитого Вахо. Міша кілька місяців пропадав на війні. А на початку осені його привезли ледь живого, з перебитими ногами, і вивантажили на ношах біля рідної домівки, точніше, біля того, що залишилося від домівки. А залишилась тільки літня кухня та хлів, у котрому разом із віслюком та трьома козами жила старенька мама та вдова Вахо, та двоє його діточок. Боря Мішу зібрав по частинах, але частини ще не зрослись як слід, тож на ноги Міша поки що не став. Але мав такі наміри.

І ось на очах у всього села і в тих, хто на той час ним володів, Боря перевіз усю Мішину родину й самого Мішу у свій дім. Міша переїздив у колясці «Індіана», яку штовхали діти Вахо. А сам мотоцикл вів на поводу Боря. Бензин у селі зник, здавалося, назавжди. Лише солярка, необхідна для танків та БМП, була де-не-де захована по хатах, однак солярка була валютним, стратегічним товаром. Рідкісним і таємним. От гасу в селі було досхочу, в цьому проявилося благословенне сусідство аеродрому. 

На вечір до російського доктора привезли кількох поранених. Вже вночі, оглянувши, підлатавши і перев’язавши всіх, Боря вийшов на галявину перед будинком і сказав похмурому бородатому греку, що був у цьому битому загоні за головного:

Більше поранених не вези. Від’їжджаю я. До рідних. 

Куди це? – з підозрою глянув на Борю грек.

Кажу тобі, до сім’ї, до своїх. Ось хату на сусідів залишаю. Довоюєте – повернуся.

Грек забрав своїх поранених у БМП і поїхав, а Боря спустився у підвал, поцілував сплячих дітей, обійняв Машу, яка більше не плакала, взяв сумку, з котрою в минулі часи їздив чи ходив на виклики, і вирушив пішки на військовий аеродром.

З Мішею він не прощався, між ними все вже було домовлено: де в будинку заховано автомат, де патрони, де гранати, в яких випадках треба ними користуватися, а в яких не варто. Міша за останні місяці став дорослим. Принаймні, на це сподівався Боря. Більше йому не було на кого чи на що сподіватися.

У мене Боря опинився приблизно за тиждень, його привіз із вокзалу, де російський доктор ночував, мій старий приятель. 

Тоді я лише починала жити у Москві, мене поселила до себе у майстерню подруга-мистецтвознавець. Майстерня була просто кімнатою в чарівному ампірному «допожежному» особнячку, що дивом зберігся з початку дев’ятнадцятого століття у провулку біля Поварської. Хлібний провулок… Жваве місце. Хто лишень у мене там не бував! Подруга-мистецтвознавець була жінкою дуже інтелігентною і головне доброю, вона терпіла. Їй, коли вона зрідка несміливо навідувалася в особняк, навіть подобалися люди, котрих вона там заставала – раз то були молоді поети з Уралу, іншим разом багатодітна родина німців, що з рідних моїх країв переселялася до Німеччини і чекала на документи, потім велика вірменська художниця з небогами, потім ще якісь подорожні. Був то Час Мандрів, гідний Книги Перемін. 

Боря був із подорожніх подорожній… Згодом, значно пізніше, він виявився смішливим, дотепним чолов’ягою, оповідачем кумедних історій. Він і свою історію розповідав як низку анекдотів… Згодом. А протягом тих двох тижнів, коли він у мене мешкав, точніше – приходив ночувати, він майже не говорив. Мій друг пояснив мені, що Боря хоче орендувати військовий літак, аби вивезти свою родину з гарячої точки. Справа ця була безнадійна. Зокрема тому, що грошей у Борі немає. А гроші потрібні величезні.

У мене був сякий-такий досвід у справі польотів у гарячі точки, і якось я спробувала поговорити про це з Борею. Доки я перераховувала йому начальників, механіків та пілотів, він уважно слухав і тільки кивав та говорив: «Знаю. Не годиться». І коротко пояснював чому. Відтак він почав сам говорити, просто називати організації та прізвища, де бував, з ким зустрічався… То була ціла імперія авіації, імперія середньовічна, на межі розпаду. Боря знав про неї все. Він зустрівся зі всіма авіаційними начальниками всіх відомств і частин, від тих, що гасили пожежі, до тих, що ловили бандитів. На той час гасити пожежі та ловити бандитів ніхто й не думав. То чому було не злітати в одну маленьку гарячу точку, де в саду, в підвалі вцілілого будинку, сиділа з трьома малими дітьми російська жінка, привезена в отой рай самим Борею? Жінка занадто наївна та добра для війни, занадто вродлива, щоби бодай носа випхати у світ оскаженілих, ніби з ланцюга, озброєних та голодних чоловіків, що втратили честь і совість.   

Коли Боря розмовляв зі мною, він жодного разу не підвищив голос. Він був дуже замисленим, розважливим і твердим. Немовби операцію робив – без наркозу і самому собі. Він не мав права знепритомніти від болю, і він мусив вижити. 

Я зрозуміла і припинила його розпитувати. Та він уже не міг спинитися, розмовляючи зі мною, він ніби думав уголос. Тоді я і дізналася, що нашіптував йому у вухо майор Єрмак. Він називав імена і телефони членів однієї банди, всі там були льотчики високого класу, аси, котрі заробляли доставкою чого завгодно куди завгодно. З ними, вважав Єрмак, можна було домовитися. Звісно, якщо відшукати грошей. Багато грошей.

Боря цих бандитів знайшов одразу. Вони сиділи неподалік Головтелеграфу, в непримітному офісі, до якого вели просто з вулиці пофарбовані суриком сталеві двері без таблички. Вони назвали суму. Ці хоча б назвали суму і терміни. Решта просто не хотіли слухати. Тож Боря як почав свої пошуки із цих бандитів, так до них і повернувся. Головним у них був полковник на прізвище Альпеншток, так мені запам’яталося.

Боря припинив пошуки літаків та льотчиків. Залишилося знайти гроші…

І ось за кілька дні по тому він зник. А повернувся на бензовозі з уральським номером. Він увірвався до майстерні, запхав руку за шафу і дістав звідти, на мій величезний подив, пістолет. Заклав його за ремінь, як це робилося споконвіку в усіх детективах, і сказав: 

Днів за два-три Маша приїде, з дітьми. Можна?

Можна-то можна. А хіба ти не приїдеш?

Боря відповів не одразу:

Ні, я трохи пізніше. 

І пішов. Я вийшла за ним, і тут-таки й побачила бензовоз із великим написом «Вогненебезпечно!» 

Минуло два дні. Були сутінки, йшов перший сніг, коли до мене у вікно постукала чиясь несмілива рука. Я пішла відчиняти і побачила на порозі невеликий натовп. Попереду всіх стояла молода жінка, про яку я одразу зрозуміла – Маша, а за нею осіб десь п’ятнадцять, з яких більше половини – діти, решта – жінки похилих літ і один довготелесий парубок на милицях, Міша – здогадалась я.

Майстерня моєї подруги була в оточенні ще трьох кімнат-майстерень, найбільша кімната з каміном була спільною вітальнею, ось там зі згоди всіх художників оселився на кілька днів цей табір. Головною складністю було – не засвітитися. У буквальному сенсі. Неподалік нашого особнячка розташовувалося посольство однієї невеликої європейської країни, його мешканців вельми бентежило світло у вікнах хатинки, про яку достеменно було відомо, що це майстерні художників, де ночами ніхто не живе. Після дев’ятої вечора ми не вмикали світло, діти обліплювали вікна вітальні, за якими сипав і сипав м’який московський сніг, прогулювалися юрби спокійних, ситих людей, сяяли ліхтарі. Діти поводилися надзвичайно тихо, навіть розмовляли пошепки. Як у кінотеатрі. Що не день наш табір зменшувався, старих і дітей розбирали родичі та друзі, для них починалося нове життя. А Боря все не з’являвся.

Я в ті часи працювала одразу в кількох місцях, поверталася пізно, і щоразу діти вже спали, а Маша плела светр для Борі. Ми з нею довго розмовляли – про дитинство, яке ми обидві провели на Уралі, про будинок, який вони з Борею збудували і покинули, про їхніх дітей, про те, як вони  жили три тижні без Борі. Автомат і гранати Міші не знадобилися, але якби не Барсик, хтозна чи дочекалися б вони Борі. Майже щоночі незнайомі чоловіки зі страшними голосами гримали прикладами у двері. Їм відповідав лише Барсик, відповідав таким гарчанням і гавкотом, що страшні голоси прибульців линяли і тьмяніли, переходили на шепіт і врешті-решт віддалялися разом із шарканням важких черевиків по гравію стежинки. Вона розповідала мені про це на різні голоси, зображуючи всі події – так вона звикла розповідати дітям безкінечні казки у підвалі. Вона розповідала, і сама сміялася з себе. Та бувало, що й плакала тихенько. Маша тужила за сусідами, за домівкою, в якій планувала прожити все своє життя… Але Барсик – він був найбільшим її болем. Вона знала, що попрощалася з ним назавжди.

На запитання, чому Боря не приїхав з усіма, Маша відповідала просто: «У нього справи». Вона чекала його щодня, я бачила, як вона слухає кроки під вікном, як зустрічає кожен телефонний дзвінок і стукіт у двері.  Та Боря все не приїздив. 

Якось, а було це за день до Нового року, я повернулась як завжди пізно увечері, відімкнула двері своїм ключем, засвітила нічник і побачила таку картину: на підлозі поверх килимків, ковдр, диванних подушок, пальт і шалей, розкинувши руки, спав Боря в новому, сплетеному Машею светрі, у ватяних штанах і теплих шкарпетках.. На правій його руці спала Маша з дівчинкою, на лівій – хлопчики.

Вранці я дізналася, що за справи були у Борі, і як вони йому вдалися.

По-перше, про бензовоз. Постановивши собі за будь-яку ціну роздобути гроші, Боря сходив на Головтелеграф і кілька разів зателефонував у рідне уральське місто. Після цього вирушив на вокзал і в загальному вагоні попрямував на Урал. За добу він зустрівся з колишнім чоловіком Маші, боксером, який вже більше не займався боксом, а працював «дахом» на нафтохімічному заводі-гіганті. Бензин вони позичили на цьому заводі, знайшли бензовоз із водієм, як змогли, заплатили водієві, і Боря на бензовозі рушив до Москви, де більшу частину бензину продав знаменитому заправнику Колерову. З вирученими грошима та залишками бензину він поїхав до полковника Альпенштока (за прізвище не ручаюся) і віддав йому завдаток, чесно застерігши, що остаточно розрахується лише до Нового року. Льотчик-ас погодився, і через три години вони вже летіли за Машею на штурмовику. Не на порожньому, а з діжками того ж-таки уральського бензину. 

Діжки у них з душевним трепетом купили ті, хто на той час володів військовим аеродромом, на якому зовсім нещодавно, але здавалося – тисячоліття тому, ніс службу майор Вітя Єрмак. Недаремно він присягався своїм Олежиком, все вийшло саме так, як він казав…

Озброєні до зубів вдячні покупці оснастили Борю «козлом», можливо, тим самим, на якому восени до нього додому приїздив Вітя, а також водієм. Пропонували на додачу станковий кулемет з гранатометом, задля безпеки. Але Боря відмовився. За двадцять хвилин він був біля рідного саду і будинку, притрушених сухим колючим сніжком. Будинок виглядав незаселеним. Сердце у Борі стислося до розмірів волоського горіха. 

– Барс! – гукнув він хрипким, не своїм голосом.

Двері розчахнулися, і велетенський Барсик викотився з непристойним, щенячим скавулінням. Борю він, звісно ж, не відпустив, доки не облизав його всю вкриту до очей чорною щетиною фізію .

Так настало коротке, сліпуче щастя. Все було гаразд. Майже все гаразд. Маша й діти були здорові та готові в дорогу. 

Боря проїхав селом, зайшов до сусідів, у яких, він знав, були родичі в Росії, запропонував «підкинути». До вечора туго набитий старими й малими «козел» доставив пасажирів на борт літака і поїхав у другий рейс – за Бориною сім’єю та Мішею, якого необхідно було показати в хорошій клініці в Москві. Так закінчилася ця історія.

Майже закінчилася. Адже сам Боря залишився у своїй «гарячій точці». Він залишився, тому що пам’ятав про борги: льотчикові-асу, колишньому Машиному чоловікові-боксеру та і уральському гіганту нафтохімії за шістдесят тонн експропрійованого бензину. І російський доктор знову рушив через охоплену війною гірську країну із заваленими снігом перевалами до морського узбережжя, в мандаринові краї, з яких дуже важко, та все ж ходили потяги на північ. Там він на залишки бензинових грошей купив п’ять «секцій» мандаринів і помандрував у мерехтливому режимі, що нагадував пульс вмираючої людини, в рідні краї – на Урал. Кілька разів він пошкодував, що відмовився від станкового кулемета. І разів тридцять дякував Богові за те, що відмовився. Він приїхав у своє тихе, все в снігових заметах місто під Новий рік і продав мандарини. А відтак вирушив за дружиною і дітьми до мене, в московський Хлібний провулок. У сумці, тій самій, лікарській, з якою Боря ходив до сільських своїх пацієнтів, він привіз мандарини. Ми зустріли Новий рік. 

І попрощалися.

Багато ще всього цікавого відбувалося в житті Борі в останню п’ятирічку минулого століття.  Проте кар’єра російського доктора для нього скінчилася. Боря назавжди покинув свою професію, як довелося покинути свій любий, головний у житті, дім, як і Барсика, найкращого в світі собаку. 

Зараз він мешкає в Торонто, в будні грає на біржі, а неділями – на подвір’ї свого двоповерхового будинку – в баскетбол з дітьми та сусідами. Діти навчаються в коледжі і розмовляють російською з відчутним акцентом. З Машею ми листуємося по електронній пошті. Нещодавно вони завели собаку. Все забуваю спитати, як його звуть.

ЯНКЕЛЬ, ІНКЛОЦ ІН БАРАБАН

У нашому прикордонному містечку здавна в мирі та злагоді живуть румуни та євреї, поляки й українці, і росіяни, і вірмени, і татари. Всі, хто сюди приїхав, залишаються тут назавжди. Тому що тут місце таке райське. Не знаю, чи мешкають тут янголи, але те, що вони тут частенько прогулюються, відпочиваючи від своїх турбот, — це достеменно! Люди ж у нас — просто диво! Працювати — то працювати. Відпочивати — то відпочивати. Весілля — всю осінь. А то і взимку. І навесні. Цілий рік весілля. А дітей! Садочків бракує! У школах тиснява! Крові так змішалися, що ніхто вже напевне сказати не може, хто якої національності. А про політику якось ніхто й не замислюється. Часу нема. Тут один кореєць приїхав до нас. І заходився організовувати громаду корейську — мовляв, громада нацменшин, — почав корейські права качати: ми, великий народ, корейці! Сам себе головою громади призначив, а в громаді дружина його Лі, фахівець із тертої моркви, та двоє синів — ой, помру зараз! — Чук і Гек, симпатичні такі. Кругловиді. Як коряки. До речі, в нас і коряки є. Тут одна вчителька каже мамусі на батьківських зборах: ваша донька мружиться повсякчас, їй би слід зір перевірити, мамусю. А мамуся як обуриться: який іще зір?! — і з гордістю: «Коряки ми!» Ось так можна сісти в калюжу в нашому місті. 

Ну — вийшов наш кореєць до мерії. З прапором і плакатом: мовляв, дайте приміщення для офісу громаді корейського народу тут, у вас,на кордоні з Румунією, Молдовою, Придністров’ям та іншими вікнами в Європу. А на нього ніхто не зважає, всі заклопотані. Лишень Таджимуратов Таджимурат Таджимуратович, шановний наш єдиний узбек, мудрий чоловік, подаруй йому його аллах довгих років життя, підійшов та делікатно присоромив: і як тобі не соромно, шановний корейцю? Люди ось працюють усі, а ти тут байдикуєш, давай іди яблука-семеренки збирай, онде вони гілки ламають своєю вагою. Ну кореєць той і не прижився у нас. 

Поїхав кудись далі мітингувати. А потім з’ясувалося, що прапор у нього зовсім не корейський був. А Бангладеш. Ми всі потім місяць збентежені ходили, — де він його взяв, цікаво.

Пройшла в нас тут якось чутка, що продають прикордонну заставу. У нас-бо все продають: заводи, кораблі, танки… Реверанси роблять у бік демократії, повітряні поцілуночки надсилають, а самі тихцем продають, продають, продають… Ось і сказав хтось увечері в ресторані «Ізвораш» («Струмочок» українською) за пивом: а чули — заставу продають? Народ у нас хазяйновитий, заповзятливий, грошовитий — побіг цікавитись, а за скільки? З прикордонниками чи без? І чи продають із заставою клаптик кордону? Коридорчик. Маленький такий, сантиметрів двадцять, щоб вистачило зганяти до Румунії і назад. Навшпиньках — туп-туп-туп легенько, туди і звідти. Шматочок у вигляді бонуса до застави, ні?

Начальник застави капітан Бережний як побачив натовп біля воріт — заставу до зброї, заходився своєму генералові телефонувати: мовляв, тут мітинг якийсь, революція, незрозуміло чого хочуть… Коли з’ясували, розігнали всіх по домівках. Народ розчарований пішов, хотілося їм не так заставу, як стежиночку до Румунії прикупити. У багатьох це давня була мрія — таку стежку мати. А все тому, що коли Молотов і Рібентроп землі немов яблучний пиріг ділили, про людей геть не думали, родини розділили так запросто. В Румунії мати залишилась, в Україні — діти, або з одного боку Прута один брат, а з іншого другий… Як, наприклад, Янкель Козовський та його брат Матвій. Обидва прекрасні потомственні музиканти. І батько їхній був акордеоністом знаним, і дід грав на трубі, і на сопілці, і на окарині. А най у нього звучав!.. Так зараз і не грають зовсім. Сам король Румунії Штефан та дружина його приїздили слухати той най… А брат батька Янкеля і Матвія якось у Ленінграді при нагоді грав на саксофоні знаменитому саксофоністові, — знаєте, такому бородатому, ефектному, модному тоді. І що? Той таку мелодію не те що на саксофоні своєму золотому, не те що язиком, губами і диханням — він пальцями на фортепіано зіграти не зміг! Бо техніка у Козовських була фантастична, і чверть тону могли! Ось так! Ось таку родину, такий сімейний оркестр розділили кордоном і не замислились…

Зараз Янкель геть старенький вже. А бувало — років двадцять, двадцять п’ять тому — під’їде на велосипеді до самого кордону, вийде на берег Прута в умовлений час, а з того боку річки — Матвій. Покричать одне одному:

— Гей! Як ся маєш, Янкель?!

— Добре! Як мама?!

— Мама сумує, тебе хоче бачити, Янкель, може, приїдеш?! Я профінансую. Пограти би нам ще разом, га?! Янкель?!

— Так, пограти би! Добре! Надсилай виклик!

— Що?

— Виклик, кажу! Запрошення, кажу, надсилай, кажу! 

Ну і потім тяганина: доки виклик надійде, доки Янкель всі документи збере, характеристики підпише, з цими паперами до Києва чи Москви їде, щоб візу відкрити, паспорт отримати. Відтак за місяць знову до Прута виходить.

— Матві-ій! Матвій! Відмовили мені!

— Що?!

— Кажу, від-мо-ви-ли мені! Приведи маму до річки наступного тижня. Маму бачити хочу!

— Що?!

— Маму! Маму приведи сюди!

І за тиждень з усіма пересторогами приводять попід руки стареньку маму, Єву Наумівну, до Прута. А мама погано бачить і погано чує вже. Для неї позичили у румунських прикордонників бінокль. Вона дивиться в бінокль, не розуміє, як у нього дивитись, бачить на тому березі фігурку свого молодшого сина, але ні обличчя розгледіти не може, ні почути, а обійняти й поготів!

— Янкель! Ось мама прийшла! Ось мама!

— Мама! Як ти почуваєшся, мамо?!

Матвій нахиляється до мами, кричить їй: онде Янкель, мамо, питає, як ти почуваєшся, мамо! Мама щось відповідає Матвію, Матвій кричить через річку:

— Ма-ма ка-же, що доб-ре! Почувається! Тільки за тобою сумує дуже!!!

Янкель бачить, що мама руками обличчя затулила. 

— Матвій! Матвій! Що мама каже?! Що вона каже?!

— Пла-аче вона! Мама пла-аче! Тебе дуже бачити хоче. А в бінокль не не ви-и-идно! Не бачить вона в біно-о-окль! Каже, хоче почути, як ми з тобою граємо! Наостанок почути хоче!!!

Янкель засмучується і, звичайно, випиває. Як тут не випити… Перші ліки від смутку…

Авжеж, наше невелике багатонаціональне і цілком респектабельне містечко здавна славилося своїми пияками. Адже, як ви вже бачите, це не якісь там собі звичайні п’янички, як в інших містах. Боже борони! Наші пияки — це дуже талановитий народ: музиканти, художники, актори, зодчі… Пияцтво — як би то зрозуміліше розтлумачити — це частина їхньої обдарованої бентежної натури. Бувало, вип’є такий вранці — бац! — і прокинувся в ньому геній! Ех,зараз би до роботи! Аж ні. Хильне ще разочок — клац! — геній гикнув і покинув бентежну душу. І художник тягне своє осоружне, ні на що не здатне тіло до майстерні при Калинівському ринку, де підпрацьовує оформлювачем, пише оголошення на кшталт «Олівці від тарганів! Три на гривню!» Зодчий наймається на плитково-мозаїчні роботи з оздоблення декоративного фонтану в місцевому санаторії. Актор разом із такими самими зображує натовп роззяв на задньому плані. Музикант складає до валізи гнилу апаратуру і їде на халтуру в село Жаб’є Івано-Франківської області грати на весіллі доньки місцевого дільничного. 

Не те наш Янкель. Він, як і всі його предки, грає практично на всіх інструментах, незалежно від кількості випитого. Але так, як він грає на барабанах, не грає ніхто! Ніхто! Гарантую вам.

І щосуботи, коли інструменти розставлено, і всі вони, музиканти, сяк-так нагодовані та — звісно! — напоєні господарями, ось вже котрий рік він чує одну і ту ж саму фразу від керівника їхньої групи, старого акордеоніста Михайла Караніди (а розмовляють вони, наші музики, такою співочою сумішшю румунської, ідиш та української, що жоден лінгвіст не розбере такий діалект):

— Янкель! Вставай з-за столу вже, Янкель! Ходімо працювати. Хай! Інклоц ін барабан ші оплякат! (Бий в барабан і поїхали!)

Янкель дає дрібний розсипчастий дріб на барабані, і оркестр розпочинає свій робочий вечір, що переходить у ніч, а часто — і в сірий ранок.

Якось Янкель остаточно розсварився з дружиною, з мамою дружини і з тіткою дружини також розсварився. Причину сварки сторони розглядали по-різному. Дружина, мати дружини і тітка дружини сварилися з Янкелем через його пиятику та небажання підметушитися і їхати в Румунію до брата Матвія на постійне проживання. Натомість Янкель вважав, що вони, — всі ці відьми, ці кобри, — що вони звичайні антисемітки. По лінії тітки. Тому що по своїй лінії вони все ж таки трішки Шустери і трішки Цибермановські. А тітка у них — так! Онопенко Оксана! Хоч і Шустер по чоловікові.

— Антисеміти! Антисеміти ви! — кричав Янкель.

— Як ти таке можеш говорити?! Що ти за слова мені говориш? Мені! У моєму віці! У моєму домі! — обурювалася мама дружини Янкеля. — Янкель, ти безсовісний, Янкель. Що це за такі слова?! Щоб такого більше не було! Щоб ноги цих слів у моєму домі не було! І твоєї ноги також! Щоб!

— Дуже треба мені. Здалися мені мої ноги до вашої хати! Дуже мені треба!!! — збиткувався Янкель. — І взагалі ваша донька Неля розпещена, як я не знаю! Вона палить! Втямили ви, мамо?

— Ну то й що?! — парирувала мама дружини Янкеля. — Не знаю, не знаю! Палить… Я тобі віддавала пристойну дівчинку. Двадцять років, шістдесят кілограмів. Вища освіта. Без ш. зв. А що ти з нею зробив за ці роки? Її ж не впізнати! Ось — уже палить. Що ти зробив з моєю дівчинкою, я тебе питаю, що вона вже палить?!

Тут вступала дружина Янкеля Неля: 

— Всі нормальні люди давно кудись виїхали. Я не прошу Америку, я не прошу Ізраїль, — я хочу до Матвія в Румунію. Що ми тут бачимо? Порожні прилавки? А в Румунії — кофтинки. В Румунії — їжа. В Румунії — взуття, в Румунії — все! Ти стільки заробляєш на своїх халтурах, якби ти все не пропивав зі своїми підлими друзями, ми б уже давно мешкали в Бухаресті!

Скільки Янкель їздив до Києва, підкорившись дружині своїй меркантильній, скільки збирав характеристики, довідки, що він не утриманець, не нероба якийсь, що він працює вчителем у музичній школі по класу духових інструментів… Навіть взяв у колгоспі довідку, що працює керівником хору-ланки. О! Хор-ланка. Оце жахіття. Це таку моду вигадали райкоми на місцях, щоб були хори-ланки. Це ось як: є, приміром, ланка колгоспниць, працює на городній бригаді, працює дуже важко, за будь-якої погоди, прополює або збирає, наприклад, буряк чи кукурудзу. А треба ще щоб вони у вільний час співали у вишиванках і вінках зі стрічками. У дівочих вінках. У п’ятдесят років. Із золотими фіксами в роті. Наталки-полтавки… Але треба! Треба, щоб співали «Вербовую дощечку» або «Полем-полем край села…» Ні, ну кому хочеться співати після такого важкого дня, коли ще вдома повно турбот: діти, корова, свині, кури, сад, город… Ну і набирали в такі хори, на догоду райкому, кого прийдеться, бувало, й старшокласники великогабаритні в таких хорах співали. Якось ми ледь не луснули від сміху, коли Віталій Уласюк в отакому хорі за дорученням комсомольської організації співав. Єдиний чоловік на всю ланку. Наш Віталій Уласюк, — до речі, згодом, через десяток років після участі в хорі-ланці, він став лауреатом державної премії в галузі прикладної математики, — співав під виглядом слюсаря тракторної бригади. Нещодавно зустріч його класу була, хотіли йому хор-ланку пригадати, та він телеграму надіслав загадкову «Подумки вами симпозиумі Японії».

Так отож Янкель і взяв отаку довідку, ніби доводячи свою благонадійність і лояльність стосовно дійсного устрою. А його знову не випускають. Геть він затужив. Запив, простіше кажучи. І на команду Михайла Караніди «Янкель, інклоц ін барабан!» без ентузіазму реагував. І навіть грати почав гірше. Хоча грати міг у будь-якому стані. А все чому? До мами хотів. Хотів до мами. Розумієте? Ось ви розумієте, а чому ж тодішня влада не розуміла? Не розуміли, як дорослий, неголений, огрядний сумний дядько гостро сумує за мамою. А тут знову Матвій заволав на березі Прута, мамі зовсім зле! Погано мамі! Хоче, щоб ми зіграли наостанок!

— Що?! Що?!

— Я їй награю на скрипці, а вона каже: не те, не те… Хоче, щоб із тобою!

— Гаразд! — вирішив Янкель. — Добре. Наступної неділі вивозь маму на Прут, тільки б вітру не було.

— Що ти замислив, Янкель?! Навіть не думай перепливати, Янкель! Тебе погранці захапають, і ми не зможемо виходити сюди до тебе на берег Прута, нас же не пропустять більше!

— Та нє! — з досадою відмахнувся Янкель. — Та не буду я пливти! Я — інше!

— Що?!

— Нічого! Вивозь маму! Все!

Добрі люди музиканти, правильні люди. Ось де була правдива дружба народів, ось де була солідарність. Ось де був мир, труд і май! Всі і без того знали становище Янкеля, і його дружину — антисемітку по тітці, і його тещу, і що не випускають Янкеля до брата в Румунію, і що Єві Наумівні стало геть зле. І кого вже вони там, на прикордонній заставі, умовили, кого підкупили — не знаю, але наступної неділі на березі Прута, просто на кордоні, вишикувався оркестр. 

Там були ледь не всі музиканти, зареєстровані, щоб їх не вважали дармоїдами, в ОМА (Об’єднанні музичних ансамблів). Молдовани, євреї, цигани, українці, росіяни, поляки, німці… та хто там був іще — всіх не перелічиш. Багато хто з них, до речі, пожертвував халтурами — неділя ж-бо — і втратив при цьому купу грошей. Але хто там рахував! Головне, що Єва Наумівна хотіла послухати музику у виконанні свого сина Янкеля, а це важливіше за якихось сто рублів. Виставили апаратуру, дорожезну на той час, не дешевшу за авто, не пошкодували, найкращу привезли — і встановили на березі Прута. До якоїсь машини підключили. Де дістали? Ну, одне слово, всі допомагали. Навіть прикордонники з нашого боку. І, знаєте, — навіть Бог постарався, проникся: вітер дув саме з нашого боку Прута на румунський.

Довго чекати не довелося. Ось і машина до Прута під’їхала, обережно висадили Єву Наумівну, крісло їй поставили розкладне, а Матвій дістав скрипку з футляру, помахав музикантам на нашому березі.

Ну хіба зможу я змалювати звичними словами все, що було потім? Хіба можна словами описати музику? Або настрій? Або стан? Хіба можна змалювати ту радість і щастя по обидва боки Прута? Треба було просто там бути. Ні, це треба було чути. Як Михайло Караніда дав команду: «Янкель! Ну?! Хай! Інклоц ін барабан ші оплякат!!!» — і заграв цей імпровізований оркестр для мами Янкеля. 

Як же вони грали! І «Дойну», і «Фрейлакс», і танець польських кавалерів «Краков’як», і «Рула-тірула», і «Мейделе, мейделе». Матвій, весело пританцьовуючи, підігравав з Румунії. А хтось дивився на той бік у бінокль і коментував:

— Сміється! Єва Наумівна сміється!

— Єва Наумівна плаче, сльози витирає!

— Єва Наумівна руками! Руками танцює! Танцює руками і плечима, Янкель! І головою танцює, Янкель, під музику! І сміється! І плаче, Янкель!!!

А Янкель все невгавав, лупасив по барабанах та підстрибував під музику, щоб догодити своїй мамі, яка танцювала руками на тому боці, в Румунії… 

Ось така історія. Давно вже відійшла мама Янкеля і Матвія в інший світ. Тепер Янкель спокійно може поїхати до брата в Румунію — за новими законами це дуже легко, і можна поїхати в будь-який час. І Матвій сюди до нас приїздив, із музикантами зустрічався, грали разом. Сподобалось йому тут у нас. Адже в нас дуже добре. Рай практично. Всі люди, що тут живуть, переконані: якщо навіть янголи в нас і не мешкають, то, відпочиваючи від своїх турбот, частенько прогулюються…